А мені варто переступити через усе це і йти далі. Навчитися жити в самоті і порожнечі. Навчитися друкувати двома руками. Навчитися заварювати смачний чай. Життя прекрасне. Барви за вікном. Але чомусь лише за вікном. Я боюся зробити крок за поріг. Що подумають люди, якщо я буду сама тинятися хворими вулицями? Так, мене завжди цікавила думка інших. Я залежна від неї. Я знаю, що вони думають лише про себе, але коли ловлю на собі чужий погляд, чую сміх за спиною здається, що усе це через те, що я не така як вони. А колись я пишалася цею несхожістю. Я пишалася наявністю власної думки, а зараз. Та кому на фіг потрібна моя думка. Всі хочуть чути лише те, що вони хочуть чути. Але я залишаюся індивідуальністю в цьому морі брехні. Я залишаюся собою з своїми страхами, своїми хворобами, своїми тараканами. Я залишаюся уламком величезного Титаніка-суспільства, яке неминуче пливе до своєї гибелі.