І знову та пуста наповнена димом чужих цигарок кімната. Ні вона не пуста. В ній ти зі своєю скуйовдженною рудою мочалкою на голові і я з своїми патлами незрозумілого кольору. Ти заварив каву, але ти ж знаєш я не люблю каву, особливо твою. І ось чашка з Кобейном стоїть на підвіконні і усвідомлює, що її вміст полетить на дно каналізації, але дякую… Я не починаю розмовляти, я дивлюся на тебе… Я чекаю. Чекаю поки говорити почнеш ти. Ми запутались, зайшли занадто далеко, ми летимо у прірву. Ти скажеш я все утрирую, але зізнайся мені, коли ти останній раз показувався в універі. Мені не подобається твоя нова компанія. Вони нормальні хлопці, сказав би ти, якби я озвучила три попередні речення. Але я буду мовчати, я буду дивитися, як ти давишся своєю гарячою кавою, щоб на декілька секунд віддалити цю розмову. Тобі не подобаються наші словесні перепалки, але повір вони мені теж не приємні… Я не можу тебе змусити вибирати між мною і ними, але це потрібно нам… Ти дістаєш пачку цигарок з кишені і кімната наповнується димом вже твоїх цигарок. Ти ж знаєш я не переношу цього запаху, я ненавиджу його. Ти бачиш це на моєму обличчі і викидуєш палаючу цигарку у відчинене вікно. Ти навчився залазити мені у голову і читати мої думки. І зара ти читаєш мої думки, можливо не дослівно, але суть ти вловив.
— Я вибираю їх. — скажеш ти і я забуду запах твоїх цигарок.
Оставить комментарий