MartyisHere

Не благай, не мовчи, мрій, живи. Бузкове небо, сірі очі, ласкава посмішка. Невже ви цього не маєте? Нехай не сірі, знайдете інші. Ви народженні цілими, чому б  вам не знайти гарного подорожнього і йти разом, допоки не потрібно буде шукати новий шлях. Перехрестя завжди змушують нас робити вибір. Односторонній рух дозволяє полегшити шлях. А правила написані для того, щоб їх порушувати, ціною життя. Можливо маячня, а можливо новий шедевр. Я цього вже не взнаю. Геніями за життя не стають, а ось філософ в мені пропадає. Потрібно задушити його стереотипами, щоб не випендрювався. Егоїстична тварина.

Він обернувся, щоб подивитися назад. Востаннє побачити своє минуле, сміливо глянути в очі спогадам. Він наробив купу помилок, але щось виправляти вже пізно. Він хотів як краще, натомість залишився самотнім назавжди.  Все що йому залишилося: присісти на стару потерту валізу і ще раз покопатися у минулому. Йому ставало краще кожного разу, коли він уявляв, як могло бути. Але здоровий глузд повертав його до реальності. І скільки б він не думав її вже не повернеш. Він вже ніколи не сяде за кермо. Він спалить дім, а разом усі спогади. І він більше ніколи не почує її голос. Він поспішав. Навіщо, куди? Адже вона б могла жити, якби він не поспішав. Старенький пікап об дерево з пасажирського боку. «Ви щасливчик», — казали лікарі, а він місяць не виходив із ступора. Це все через нього. А зараз він просто мовчки піде. В нікуди, в ранковий туман. Він не буде вдавати з себе Ромео. Ні, він зовсім не такий. Можливо він навіть колись покохає, але назавжди залишиться самотнім. Перестане дивитися в очі людям, перестане довіряти собі…

Він був з тих, хто не знає цінності речей допоки не втратить їх. І зараз він втрачав свобду. Маленькими шматочками викидав її на вітер, не можучи зупинитися. Йому можна було розпрощатися з нею, написати прощального листа, або просто так крикнути в спину сухе «бувай».  Але він не хотів цього робити. Це було видно в його очах, так саме тих очах безхатнього пса, в які ти закохалася. Вони вже втратили свій колір, лише зрачки були наче футбольні м’ячі, коли ви зустрічалися. Він благав про допомогу, а ти не могла цього зробити, як би не хотіла. Проте твоя дитяча мрія збулася, ти завжди хотіла бути з поганим хлопчиком. Мріяти шкідливо, думки матеріалізуються. А він просто ховається в своєму волоссі і завжди чорному каптурі.

А мені варто переступити через усе це і йти далі. Навчитися жити в самоті і порожнечі. Навчитися друкувати двома руками. Навчитися заварювати смачний чай. Життя прекрасне. Барви за вікном. Але чомусь лише за вікном. Я боюся зробити крок за поріг. Що подумають люди, якщо я буду сама тинятися хворими вулицями? Так, мене завжди цікавила думка інших. Я залежна від неї. Я знаю, що вони думають лише про себе, але коли ловлю на собі чужий погляд, чую сміх за спиною здається, що усе це через те, що я не така як вони. А колись я пишалася цею несхожістю. Я пишалася наявністю власної думки, а зараз. Та кому на фіг потрібна моя думка. Всі хочуть чути лише те, що вони хочуть чути. Але я залишаюся індивідуальністю в цьому морі брехні. Я залишаюся собою з своїми страхами, своїми хворобами, своїми тараканами. Я залишаюся уламком величезного Титаніка-суспільства, яке неминуче пливе до своєї гибелі.

І знову та пуста наповнена димом чужих цигарок кімната. Ні вона не пуста. В ній ти зі своєю скуйовдженною рудою мочалкою на голові і я з своїми патлами незрозумілого кольору. Ти заварив каву, але ти ж знаєш я не люблю каву, особливо твою. І ось чашка з Кобейном стоїть на підвіконні і усвідомлює, що її вміст полетить на дно каналізації, але дякую… Я не починаю розмовляти, я дивлюся на тебе… Я чекаю. Чекаю поки говорити почнеш ти. Ми запутались, зайшли занадто далеко, ми летимо у прірву. Ти скажеш я все утрирую, але зізнайся мені, коли ти останній раз показувався в універі. Мені не подобається твоя нова компанія. Вони нормальні хлопці, сказав би ти, якби я озвучила три попередні речення. Але я буду мовчати, я буду дивитися, як ти давишся своєю гарячою кавою, щоб на декілька секунд віддалити цю розмову. Тобі не подобаються наші словесні перепалки, але повір вони мені теж не приємні… Я не можу тебе змусити вибирати між мною і ними, але це потрібно нам… Ти дістаєш пачку цигарок з кишені і кімната наповнується димом вже твоїх цигарок. Ти ж знаєш я не переношу цього запаху, я ненавиджу його. Ти бачиш це на моєму обличчі і викидуєш палаючу цигарку у відчинене вікно. Ти навчився залазити мені у голову і читати мої думки. І зара ти читаєш мої думки, можливо не дослівно, але суть ти вловив.

— Я вибираю їх. — скажеш ти і я забуду запах твоїх цигарок.

— 450 миль до Данвера. Бензин на исходе, а денег нет.
— Колумб отправился в путь, не зная, будет ли ветер.

Люблю дощ,

Скрип його стукоту, абсурдність думок.

Люблю дощ,

Мозок загружений в навушниках рок.

Люблю дощ,

Шепіт безмежності, без змісту буття.

Люблю дощ,

Парасолька… Не бачу… Іду навмання…

Люблю дощ,

Холодно й мокро, в чоботях вода.

Люблю дощ,

Тепла кофтинка, лиш колить вона.

Люблю дощ,

Завтра калюжі і біль в голові.

Люблю дощ,

Завтра світанок і сонце в вікні.

Знову синьо-тепле повітря, знову ніч і знову місяць не там де я його очікувала побачити. Саме зараз я почуваюся справжньою, навіть не справжньою, адже що люди розуміють під так званою справжністю. Я просто належу собі. Я сиджу на вікні єдиної досі світлої кімнати в дев’яти поверховому будинку і дивлюся на асфальт. Насправді я вже нічого не бачу, чисто інтуітивно відчуваю, що там має бути асфальт. Потрібно спати, але ні посиджу ще хвилинку… Дарма пила каву перед сном. Вона ніколи мені не допомагала, а чомусь саме зараз подіяла. Я вже чую набридливий дзенькіт біля вуха і O.Torvald в голові. На те воно і літо, щоб ось таке творилося в цій світлій кімнаті. До біса меланхолію. Хоча нехай ще посидить десь там в мозку. Як то кажуть сезонна депресія.