ось воно.

Знову синьо-тепле повітря, знову ніч і знову місяць не там де я його очікувала побачити. Саме зараз я почуваюся справжньою, навіть не справжньою, адже що люди розуміють під так званою справжністю. Я просто належу собі. Я сиджу на вікні єдиної досі світлої кімнати в дев’яти поверховому будинку і дивлюся на асфальт. Насправді я вже нічого не бачу, чисто інтуітивно відчуваю, що там має бути асфальт. Потрібно спати, але ні посиджу ще хвилинку… Дарма пила каву перед сном. Вона ніколи мені не допомагала, а чомусь саме зараз подіяла. Я вже чую набридливий дзенькіт біля вуха і O.Torvald в голові. На те воно і літо, щоб ось таке творилося в цій світлій кімнаті. До біса меланхолію. Хоча нехай ще посидить десь там в мозку. Як то кажуть сезонна депресія.